“Бути мамою — це багато вміщати. Інколи дуже багато”, — каже Олена Видюк, мама-вихователька десятьох дітей, з яких дев’ятеро — прийомні. До Дня матері, у другу неділю травня, розповідаємо історію жінки, яка разом із чоловіком Андрієм створили дитячий будинок сімейного типу. Історія цієї великої родини розповідає про силу і відвагу мами, вибір, відповідальність, страхи і любов, яка зростає щодня попри втому, війну і невизначеність.
“Коли, як не зараз?”
У родині Олени виховується десятеро дітей: одна біологічна донька Юстинка, якій 2,5 рочки і дев’ятеро прийомних дітей: Мирослав, Ростислав, Назар, Соломія, Ярина, Поліна, Матвій, Тихомир і Лев. Усі прийомні рідні між собою брати і сестри. Найстаршому — 17 років, а наймолодшому — 4.
“Ми багато років з чоловіком були волонтерами і чітко розуміли, що дітям потрібна сім’я, сімейне середовище, безпечні дорослі. Ми хотіли бути наставниками, згодом прийомною сім’єю, але не знали, що це буде так багато дітей”, – ділиться мама Олена.
Коли до Львова почали евакуйовувати дитячі заклади з регіонів, де тривали бойові дії, вони щодня допомагали дітям їжею, одягом, підтримкою і просто людською присутністю. Згодом стало зрозуміло, що: наставництва їм замало. “Коли, як не зараз?” — пригадує жінка свої тодішні думки. Попри шок і тривогу рідних, сім’я отримала найважливіше безумовну підтримку від них. І сьогодні, кажуть вони, ця підтримка стала одним із фундаментів їхньої великої родини.
Дітей у родину прийняли майже одразу, щоб не розлучати. Спочатку шість старших, а потім троє молодших з інтервалом у місяць-півтора.
“Найбільший виклик — масштаб нового життя”
До прийомного батьківства Олена та Андрій готувалися молитвою, розмовами з іншими сім’ями та історіями, які читали ночами. Вони щиро вірили, що любові буде достатньо, аби впоратися з усім.
Сьогодні жінка зізнається, що тоді вони дивилися на майбутнє “в рожевих окулярах”, більше шукаючи натхнення, ніж відповідей на складні запитання. Найбільшим викликом став навіть масштаб нового життя, бо у родині, де підростала однорічна біологічна донька, раптом з’явилися діти віком від трьох до шістнадцяти років із різними характерами, кризами, потребами й досвідом.
“Найважче було усвідомити масштаб готування їжі, прання, уроків, лікування соплів. Коли всі з’їхалися, почався справжній бунт мікробів, і хворіли просто всі”, — пригадує вона. Та попри втому й несподівані труднощі, подружжя каже, що жодного разу не пошкодували про свій вибір.
“Бо виклики є. І до них неможливо бути готовим на сто відсотків, але важливо хоча б розуміти, що вони будуть”, — ділиться мама-вихователька.
“Головне правило дому — все робити разом”
У будинку цієї великої родини майже ніколи не буває тиші. Тут усе живе у ритмі шкіл, гуртків, онлайн-занять і постійного руху. Найбільш насичені дні, зізнається Олена, розписані буквально по хвилинах.
Час одне для одного знаходять навіть у такому ритмі. Можуть поговорити в машині дорогою додому, разом повечеряти чи просто посидіти на кухні. Саме такі вечори мама любить найбільше, коли за столом стоїть “гул вулика”, усі одночасно щось розповідають, сміються, діляться шкільними історіями й жартують.
У сім’ї вже народилися й власні традиції, а саме гучно святкувати дні народження з тортом, святкувати разом Різдво та Великдень, влаштовувати спільні походи в кіно чи вечори з піцою та суші. А також особливими є “п’ятниці”, коли діти можуть довше не лягати спати, купити собі чіпси чи сухарики чи будь що, що їм хочеться в межах дозволеного.
“Ми разом розкидаємо і разом прибираємо”, — зі сміхом каже мама, пояснюючи головне правило їхнього великого дому.
“Материнство — це баланс між безумовною любов’ю і дисципліною”
Для Олени у материнстві важливою є внутрішня робота. Якщо біологічне батьківство здається більш природним і зрозумілим, то в прийомному материнстві потрібно внутрішньо дорости до усвідомлення: “я — мама”.
Саме мама, каже жінка, найчастіше першою зауважує втому в очах дитини, зміну настрою чи перші ознаки застуди, дбає про те, щоб вдома були чисті речі, тепла вечеря і відчуття безпеки для кожного.
Водночас материнство для неї це й велика відповідальність, у якій лагідність щодня переплітається з дисципліною.
“Материнство — постійний пошук балансу між любов’ю і тим внутрішнім менеджером, який мусить навчити дітей гігієни, відповідальності, вміння жити”, — говорить Олена.
Найбільше її надихає бачити, як діти ростуть добрими людьми без злості, з умінням дружити, підтримувати і радіти одне за одного. А найщасливішими залишаються прості моменти: дитячий сміх, спільні вечері чи літній день, коли вся велика родина стрибнула в басейн на подвір’ї й двір наповнився щирим галасом і безтурботним щастям.
“Виховання дитини — це результат співдії”
У вихованні десятьох дітей родина не залишається сам на сам із викликами.
“Служба у справах дітей, соціальні працівники Центру “Джерело” є нашими друзями, особливо в критичних моментах. Ми звертаємося, і вони допомагають”, — каже Олена. Велику роль відіграє і родина. Батьки Олени та Андрія регулярно приїжджають, проводять час із дітьми, а інколи дають можливість подружжю побути наодинці.
“Вони можуть побути з дітьми і відпустити нас з Андрієм на каву чи побачення. Зараз це велика рідкість”,- ділиться мама Олена.
“Я дотримуюсь думки, що дитина — це результат співдії у вихованні. Ми всі разом впливаємо на дітей: і сім’я, і школа, і люди довкола”.
“Мріємо разом побачити море”
Найбільша мрія цієї родини сьогодні мирна Україна, в якій їхні діти зможуть рости без війни й страху. Олена зізнається, що ніколи не уявляли свого життя за кордоном і хочуть будувати майбутнє саме тут, удома. Щодня разом із дітьми моляться за захисників і дякують за можливість жити у своїй країні. Та поруч із великою спільною мрією про перемогу родина мріє вперше разом побачити море.
Зараз це здається майже недосяжним, адже четверо дітей у родині мають певні проблеми зі здоров’ям. Через це сім’я фактично не може виїжджати далеко від Львова. Втім, мама не втрачає надії. Вона стежить за розвитком медицини й вірить, що одного дня їхня мрія здійсниться.
“Це наша спільна родинна мрія — побувати всім на морі”, — каже вона. І додає, що найбільше хоче побачити той момент, коли діти, які так люблять воду й плавання, вперше побачать справжні хвилі.
“Хочу, щоб діти завжди пам’ятали: у них є дім, куди можна повернутися”
Як і для мільйонів українських мам, найбільші страхи Олени сьогодні пов’язані з війною. Вона зізнається, що навіть звичайний обід удома не минає без тривоги, коли лунає сирена, а діти в цей час перебувають у школі чи садочку в укритті. Постійні повідомлення, дзвінки, готовність будь-якої миті зірватися й забрати дітей додому — усе це стало частиною щоденної реальності родини. Але поруч із цими страхами є ще один дуже особистий і значно глибший. Олена боїться не зуміти вибудувати з прийомними дітьми такого зв’язку, який залишиться з ними у дорослому житті.
“Найбільше переживаю за те, щоб вдалося збудувати з прийомними дітьми такі стосунки, щоб вони, будучи дорослими, знали, що до нас можна звернутися”, — каже вона. Для неї справжнє материнство — це довіра, яка має пережити роки, підліткові кризи й дорослішання. І найбільше мама мріє, щоб її діти завжди знали, що у них є дім, куди можна повернутися.
“Плануємо жити то життя”
У планах цієї великої родини на найближчий час велике бажання дочекатися літа. Їм найбільше хочеться тепла, сонця і трохи безтурботності. Вони вже планують літній табір і мріють знову поставити на подвір’ї басейн.
Олена усміхається: “Нема ніяких планів, просто будемо жити то життя”, — каже вона.
“Прийомне батьківство дає глибоке відчуття цінності”
Говорячи до подружніх пар, які лише задумуються про усиновлення чи створення дитячого будинку сімейного типу, Олена не намагається прикрасити реальність. Вона зізнається, що у прийомному батьківстві поруч існують і велика радість, і велика втома.
“Прийомне батьківство змусить тебе страждати, але зробить тебе щасливим”, — пригадує вона слова подруги, які сьогодні відчуває особливо глибоко.
За її словами, після появи дітей життя стало значно складнішим, адже разом із любов’ю прийшла величезна відповідальність. Але водночас воно стало набагато змістовнішим, емоційнішим і наповненим сенсом.
Олена каже: якщо людина справді відчуває поклик допомогти дітям-сиротам чи дітям, позбавленим батьківського піклування, то має бути готовою до непростого шляху. Та попри всі труднощі, це шлях, який дає глибоке відчуття цінності того, що ти робиш для інших.
Як допомагають працівники Центру “Джерело”?
Упродовж першого місяця після створення ДБСТ працівники Центру “Джерело” здійснювали щотижневі візити до родини. Сьогодні вони відвідують велику сім’ю щонайменше раз на місяць, залишаючись постійно на зв’язку з батьками-вихователями та дітьми.
“Ми завжди підтримуємо контакт із батьками-вихователями та старшими дітьми. Я консультую батьків, допомагаю шукати інформацію у відповідь на їхні запити, розповідаю про послуги, які надає Центр “Джерело”. Також інформую про проєкти громадських і благодійних організацій, що можуть підсилити та підтримати сім’ю”, — розповідає Ольга Шудлюк, соціальна працівниця Центру “Джерело”.
Фахівці Центру залучають батьків до навчань і груп взаємопідтримки, щоб допомогти їм розвивати батьківські навички та зміцнювати родинний потенціал. Окрему увагу приділяють роботі з дітьми як індивідуальній, так і груповій для встановлення довіри та виявлення їхніх потреб.
Для підлітків організовують тематичні зустрічі, де обговорюють питання безпеки, особистих кордонів, емоційного інтелекту та професійного самовизначення. Окрім цього, Центр дбає про змістовне дозвілля дітей: спільні походи до театру, поїздки на озеро та інші активності.
Центр «Джерело» підтримує сім’ї, які відкрили свої серця для дітей, що з різних причин не можуть жити з біологічними батьками. Це – прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, опікуни й піклувальники. Саме вони дарують дітям другий шанс на щасливе дитинство. Фахівці у “Джерелі”: консультують в питаннях освіти, медицини, правового захисту; підтримують у побутових та житлових справах; супроводжують під час оформлення документів і пільг; надають психологічну підтримку; сприяють розвитку життєвих і виховних навичок.
Як отримати послуги?
Фахівці «Джерела» тісно співпрацюють зі Службою у справах дітей. Щоб дізнатися більше або долучитися до однієї з форм виховання: зверніться у відділ Служби у справах дітей у своєму районі або зателефонуйте до контакт-центру за телефоном: 097 400 22 88.
Фото Марти Талан та з архіву мами-виховательки Олени Видюк
