Не кожна жінка може піти. Але ті, хто зміг – приходять сюди. Репортаж із прихистку для постраждалих від домашнього насильства у Львові.
У той час, як за вікнами місто метушиться у буденності, тут – за зачиненими дверима прихистку для постраждалих від насильства – триває тиха боротьба. Дружин, матерів, тіток, бабусь. Вони змогли втекти від тих, хто завдавав їм болю – своїх дітей, чоловіків, онуків. Тепер їм треба навчитися не просто жити, а й знову довіряти.
“Я його любила і терпіла. Не знала, куди втекти з власного дому. А він все кричав і бив мене. Не витримала, викликала поліцію”, – тихим голосом розповідає Марія.
Тепер вона з сином у безпечному місці – в притулку філії по запобіганню та протидії домашньому насильству та/або насильству за ознакою статі Центру соціальних послуг та реабілітації “Джерело”. Це, до слова, єдиний міський заклад у Львові, що допомагає постраждалим від домашнього насильства.
Дім, де починається порятунок
У Львові щороку сотні жінок опиняються перед вибором: терпіти насильство або рятувати себе і дітей. Часто це втеча посеред ночі, без документів, речей і будь-якої підтримки. Цей притулок стає для них тимчасовим домом, де можна видихнути і знову повірити в себе, й головне – повернути собі відчуття безпеки та гідності.
Ви не знайдете у відкритому доступі інформацію про місце розташування прихистку Центру “Джерело”. Його адреса – таємниця, адже від цього залежить безпека тих, хто тут живе. Ви не зможете прийти сюди, просто постукавши у двері, адже, щоб отримати допомогу, факт вчинення насильства спочатку має зафіксувати поліція.
Жінок привозять патрульні після виклику про вчинення домашнього насильства або ж після виїзду мобільної бригади з протидії насильству Центру “Джерело”. Якщо поліціянти на виїзді бачать, що жінка чи її діти потребують безпечного місця перебування, привезти їх для кризового поселення можуть упродовж доби, навіть у нічний час. Водночас мобільна бригада обмежується робочими годинами – з 8:00 до 17:00 з понеділка по п’ятницю.
Не поселяють у прихистку жінок в алкогольному сп’янінні чи тих, які порушують спокій.
Сам соціальний притулок схожий на невеликий гуртожиток чи готель. Зрештою, зі слів керівниці філії Центру “Джерело” Тетяни Федорчак, за звичкою інколи його так і називають.
“Притулок з кризовими кімнатами у складі філії функціонує від початку реорганізації Центру “Джерело”. До того тут працював якраз соціальний готель для постраждалих від домашнього насильства (без кризових кімнат), але функціонував як окрема комунальна установа при міському управлінні соціального захисту. Тому так – нас досі часто називають готелем. Така назва для людей співзвучна, бо під одним дахом можуть жити кілька людей чи сімей”, – каже Тетяна Федорчак.
Прихисток, якого немає на мапі
Ззовні будівля нічим не відрізняється від сусідніх. Жодного натяку на те, що за дверима – соціальний притулок. Ми ж заходимо всередину через подвійні броньовані двері. Поки ще ранок. Тут затишно і не гамірно. При вході – полиця із взуттям різного розміру, велосипед і коляска поруч заочно знайомлять нас з мешканцями прихистку.
Навпроти входу – інформаційний стенд із розпорядком дня, правилами перебування у філії та номерами телефону контакт-центру для людей у скруті. Чергова сидить за робочим столом, вдивляючись в екрани камер відеонагляду.
Поверхів тут три. Перший, зі слів Тетяни Федорчак, технічний: можна перевзутись, залишити дитячий транспорт. Також є ігрова кімната з телевізором, душова і кімната з пральними машинами, якими можуть скористатись жінки, що тут перебувають.
На другому поверсі прихистку шість кімнат, на третьому – три кризові кімнати. У кожній – двоповерхові ліжка, невеликі шафи, в деяких є додаткові дитячі ліжечка, відтак, у кімнату можна поселити усю сім’ю.
Всього соціальний притулок може розмістити 20 жінок. За словами Тетяни Федорчак, зараз прихисток заселений повністю, вільна лише одна кризова кімната.
“У нас тут перебувають і матері з дітьми, і жінки похилого віку. Місць, у принципі достатньо, бо працюємо як “конвеєр”: хтось прибуває, а хтось вибуває”, – коментує співрозмовниця.
З її слів, з початку року підтримку в притулку знайшли 22 людини. Дехто з них перебуває тут ще з минулого року. Є такі, хто повертається по кілька разів. Кривдниками бувають не лише чоловіки, а й дорослі діти чи навіть онуки.
Поки у заселених кімнатах тихо, йдемо коридором, дорогою зазираючи у кухню. І як у звичайній квартирі – на столі стоїть печиво, у мийці видно залишки їжі після миття посуду. Заходимо у вільну кімнату. Тут теж охайно: шафа, стіл, крісло, двоповерхове ліжко. У кожній кімнаті – свій санвузол. Пахне чистотою.
Жінки, яким надали прихисток, повинні дотримуватись правил: слідкувати за порядком, пам’ятати, що вони – не одні, поводитись тихо й адекватно, спільно користуватись посудом і всіма речами, а головне – поважати себе, персонал та інших мешканців.
«У нас немає куховарок чи прибиральниць. Жінки мають готувати і прибирати самі. Це теж частина виходу з кризи – робити щось для себе і своєї дитини», – каже Тетяна Федорчак і додає, що дехто з мешканок навіть варить холодець і готує голубці.
Виклик поліції. Валізи з нічого
Одна з тих, кого привезла поліція у прихисток – 26-річна львів’янка Марія з сином Артемом. Її на 10 років старший співмешканець – батько 4-річного хлопчика – мав кримінальне минуле і систематично кривдив її.
“Я любила, терпіла і прощала. Подруги казали – кидай його, а я вірила, що він зміниться. Добре, що дитину ніколи не чіпав, а мене бив далі. Напевно, не любив. Я не витримала – викликала поліцію”, – розповідає 26-річна Марія.
У кухні прихистку жінка зібралась пити каву. Розповідає, що вчора ввечері варила гречку, робила салат. Сумку із продуктами їй передала хрещена мати. Вона у магазин теж виходить, але боїться, щоб її не знайшов чоловік. Зараз, як відомо, він живе в її квартирі, хоч там не прописаний.
У той час як Марія метушиться на кухні, малий Артемко безтурботно бавиться в ігровій кімнаті. “Ми маємо де спати, де зварити їсти. Тут тихо і спокійно. Ми захищені”, – каже жінка і додає про свої плани: “Я до чоловіка не планую повертатись, а хочу з дитиною виїхати за кордон. Вже маю деякі домовленості з волонтерами”.
Підіймаємось сходами й помічаємо біля вікна жінку старшого віку, яка розгладжує складки на халаті, так ніби і свої думки намагається впорядкувати. Юлії Григорівні 91 рік. Каже, що не звикла сидіти на місці, щодня старається бути активною, ходить на прогулянки. Та сьогодні дощ як з відра.
Літня жінка у прихистку вже місяць. Після чергового конфлікту з рідним онуком, який виявився кривдником, вона не витримала і викликала поліцію.
“Останнім часом онук часто проявляє агресію: не раз кидав і ламав стільці, а востаннє побив увесь посуд в серванті. Коли сильно вдарив мене по голові, я викликала поліцію і мене забрали. Я так думаю, що внук став таким через вживання якихось речовин”, – ніби виправдовуючи його, розповідає пані Юлія.
Каже, що у прихистку їй спокійно, а головне – безпечно. У кімнаті, де поселили жінку, вона облаштувала свій затишок: на столі – телевізор (спочатку він був на кухні, але через шум дітей перенесли їй у кімнату), книги, на підвіконні – газетні кросворди, спиці для в’язання та нитки, а також качалка, якою лущить і дрібнить горішки. Між столом і ліжком – ходунки, без яких важко пересуватись.
Юлія Григорівна мріє повернутися у свою квартиру, але поки не може: “Тут я спокійна. Вдома – вся в напрузі, бо не знаю, чого чекати від онука. Він там не прописаний, так живе. Переїхав до мене, коли помер мій чоловік”, – додала вона.
Невидимі жінки = видимий біль
Як розповідає Тетяна Федорчак, жінок, які рятуються від кривдників, часто привозять в одних капцях і халаті. Навіть взимку. Тому перше, чим допомагають у притулку – надають теплу їжу і місце, де можна виспатися. Вже потім проводять консультації з психологом і розмови про майбутнє.
У кризовій кімнаті жінки можуть залишатись до 10 діб. Якщо за цей час вийти з кризи і вирішити проблеми їм не вдалось, а повертатись назад до кривдника небезпечно, можуть залишитись у прихистку терміном від 3 до 6 місяців. Для цього вже потрібно підготувати певний пакет документів, звернувшись в управління соціального захисту.
Частина тих, хто потрапляє в притулок – внутрішньо переміщені люди. Вирішивши не терпіти домашнє насильство, досить часто вони змушені втікати з орендованих квартир. З початку 2025 року у Львові таких сімей вже було п’ять.
Самі львів’яни у прихисток їдуть не надто охоче, адже у людей свої квартири, влаштований побут, купа особистих речей, нажите роками майно. Керівниця філії Центру “Джерело” зауважує, що коли постраждалі викликають поліцію, то радше просять, щоб ті забрали кривдника з дому.
“Звісно, поліція реагує, виписує адміністративний протокол, видає терміновий заборонний припис, завдяки чому кривдника можна тимчасово (до 10 діб) виселити, але це не завжди вирішує проблему. У якийсь момент жінкам, які зазнали насильства, стає шкода чоловіків, вони забирають заяву, залишають наші кризові кімнати і самі повертаються до кривдника. Є й навпаки: поселяються до нас на одну-дві доби, отримують кризово-екстрене втручання, консультацію психолога, оцінку потреби, вирішують свої нагальні проблеми (зв’язуються з родичами, мають змогу самостійно винайняти квартиру тощо), подають на розлучення і починають життя спочатку”, – розповідає Тетяна Федорчак.
“Згода” на насильство. Чому постраждалі мовчать
Хоч, як уже мовилось, адреса філії засекречена і кожен, хто сюди потрапляє, підписує документ про нерозголошення, бувало, що чоловіки таки віднаходили дружин і намагались потрапити всередину. Для цього у прихистку є тривожна кнопка, будівля цілодобово перебуває під охороною.
“Тривожну кнопку ми застосовували вже кілька разів. Якось агресивний чоловік хотів викрасти дитину. Ми викликали поліцію – усе закінчилося добре, жінці терміново знайшли новий прихисток”, – пригадує Тетяна Федорчак.
Жінки, які є в кризових кімнатах чи прихистку, отримують не лише психологічну, а й за потреби юридичну допомогу, зокрема, у Центрі безоплатної правової допомоги.
Часто вважають, що домашнє насильство – це проблема лише нещасливих сімей. Тетяна Федорчак переконує, що це – не так.
“До нас потрапляють бізнес-жінки, які живуть у достатку, але в момент кризи вони беззахисні. Гроші не рятують від побоїв і принижень”, – підкреслює вона.
І додає, що найгірше те, що жінки часто соромляться повідомляти про насильство в сім’ї. Бояться суспільного осуду: “а що скажуть сусіди?”, “а якщо чоловіка заберуть у військкомат?” і т.д.
Ті, хто слухає біль щодня. Як допомагають у прихистку
У прихистку для постраждалих від насильства працює четверо працівників – психолог та фахівці із соціальної роботи.
“Домашнє насильство – це завжди негатив. Сюди жінки потрапляють не від доброго життя в сім’ї. Відтак, постійно вислуховувати всі моменти буває складно. Але це робота і наші працівники її виконують гідно: вислухають, підтримають, допоможуть. Єдиний мінус – це замовчування теми. Люди не хочуть чути і тим більше говорити про домашнє насильство. Навіть жінки, які потрапляють у кризову ситуацію, не бажають виводити тему на загал, часто дають “задню”, коли треба покарати кривдника. Щобільше, через певні психологічні стигми повертаються до кривдників і далі живуть з ними”, – каже Тетяна Федорчак.
Водночас співрозмовниця радить жінкам, які зазнають насильства, точно не терпіти знущання: “Якщо вони хоча б раз сказали чоловіку “ні” або “стоп”, маніпулювати ними було б складно. Важливо не мовчати, а звертатись по допомогу. Протиправні дії повинні каратися законом: крім адміністративної відповідальності за домашнє насильство є кримінальна відповідальність, якщо йдеться про систематичне насильство. І чи не найважливіше – після виклику поліції не чекати, що вони поїдуть і все в сім’ї налагодиться. Треба йти до кінця, вирішувати і діяти”.
Захист без доступу? Притулок має бути безбар’єрним
Крім матерів з маленькими дітьми та людей старшого віку, все частіше у прихисток потрапляють жінки з інвалідністю. На жаль, прихисток Центру “Джерело” зовсім не облаштований для приймання маломобільних жителів.
“Планів маємо багато. Треба ремонт. Все частіше до нас потрапляють жінки на кріслах колісних, ходунках, а в нас приміщення зовсім не пристосоване. Навпаки, з самого порогу є круті сходи. Кімнати, санвузли та душові надто вузькі”, – пояснює Тетяна Федорчак.
Ремонт та реконструкцію Центр “Джерело” планує провести за сприяння Фонду Східна Європа та фінансової підтримки Швейцарії. Зокрема, у будівлі притулку встановлять зовнішній ліфт, на другому поверсі розширять кімнату, а ще одну переобладнають під санвузол для людей з інвалідністю тощо. Частина проєкту передбачає також оновлення систем водопостачання та водовідведення, облаштування безбар’єрних кухні та кімнат для проживання, заміну вхідних дверей. Вартість проєкту становить 30 тисяч євро.
Насамкінець розмови Тетяна Федорчак підсумовує, що домашнє насильство – це не про “родинні сварки”. Це про страх, біль і тишу, якої ніхто не чує. Але тут, у цьому прихистку, жінки знову вчаться сміятися, спати без страху і прокидатися з думкою, що в них є завтра.
Матеріал підготовлено Центром “Джерело” у межах проєкту “Превенція та доступність послуг з протидії гендерно зумовленому насильству для маломобільних груп населення у Львівській МТГ” за підтримки програми “Спроможні та сильні”, що виконується Фондом Східна Європа за сприяння Швейцарії.
